Просмотров: 5478

Ця історія, як вважає сам Вадим Хабібуллін, почалась 1982 року, коли він пішов до першого класу Київської загальноосвітньої школи № 205, що на масиві Борщагівка у колишньому Ленінградському районі міста Києва. Саме тоді відбулось знайомство майбутніх однокласників, а згодом – правничих партнерів – Хабібулліна. Втім, на нашу думку, варто почати розповідь з 2 січня 1975 року – дня народження нашого головного героя.

МИНУЛЕ

1975 –1990. Дитинство. Союз Радянських Соціалістичних Республік

Народився Вадим Хабібуллін 2 січня 1975 року у військовому містечку м. Потсдама (Німеччина), оскільки його батьки Олена Олександрівна та Монев'яр Якубович були військовими.

Великим авторитетом для всієї родини був дід Вадима – Олександр Володимирович Монойленко. Свого часу він отримав дві вищі освіти, пройшов усю Другу світову війну, мав нагороди, зокрема орден Вітчизняної війни та орден Червоної Зірки, медалі за взяття Кенігсберга і Берліна та багато інших. У 1945 році дід Вадима був заступником коменданта міста Потсдам, а 30 років потому, за дивовижним збігом, саме у цьому місті народився Вадим.

Школа і друзі

1978 року родина Хабібулліних переїхала до Києва. Дитячі роки Вадима були такими самими, як і в мільйонів дітей радянської доби: дитячий садок ледь не з трьох років, школа, обов'язкові «лінійки», збір макулатури, піонерські табори, вступ до лав комсомолу...

Вже з першого класу хлопець вирішив присвятити себе спорту та почав займатися вільною боротьбою. Його перший тренер – Петро Васильович Борейко – вчив своїх вихованців не зважати на перевагу суперника, боротися до останнього, йти до перемоги за всяку ціну.
Перша вчителька Вадима – Олена Валер'янівна Ширяєва – через тривалу хворобу зарано пішла з життя. Клас, в якому вчилися Вадим, за всіма правилами мали розформувати і учні отримали нового класного керівника – Нінель Анатоліївну, чий прихід врятував клас від розформування, а наших героїв – від неминучого розставання. Втім, класні керівники повсякчас змінювали один одного: за Нінель Анатоліївною прийшла Ніна Феодосіївна, а з шостого класу на цій посаді побувало аж троє вчителів – Юрій Михайлович Булаков, Сергій Іванович Туренко і Марія Миколаївна Бабич. Клас постійно перебував під загрозою розформування, але трапилось це тільки після восьмого року навчання, коли дитяча дружба була загартована і не такими випробуваннями. Врешті-решт, наприкінці навчання наші герої знову, хоча й випадково, стали однокласниками.

Мрії, захоплення, спорт

Під час навчання у школі Вадим забув дитячу мрію стати пожежником і «захворів морем». У дванадцятирічному віці він вступив до Клубу юних моряків (КЮМ «Шквал»), де одразу був обраний командиром екіпажу, який очолював майже три роки поспіль. Не раз Вадима нагороджували грамотами та іншими відзнаками тих часів, але особливо йому запам'яталось, як 1 травня 1988 року він, зразковий командир екіпажу, був удостоєний честі представляти КЮМ на святковому параді на Хрещатику. Випадково збереглась фотографія, яка зафіксувала ту щасливу мить (Вадима сфотографував якийсь кореспондент, що пізніше знайшов хлопця через Клуб юних моряків і віддав йому знімок). Згодом при КЮМі було організовано вокально-інструментальний ансамбль, в якому Вадим, на жаль недовго, грав на електрогітарі.

Кожного літа Вадим відпочивав у піонерських таборах (іноді навіть по дві зміни поспіль, оскільки бабусі в селі у нього не було, а проводити літо в задушливому Києві не хотілося). Вадим вважає, що саме постійне перебування у дитячих колективах допомогло йому розвинути якості лідера, реалізувати організаторські здібності та загартувати характер. Майже в усіх піонерських таборах його обирали командиром піонерських загонів. На згадку про ті дні, сповнені піонерської романтики, у Вадима залишилися фотографії, грамоти та інші відзнаки, зображення деяких з яких сьогодні вміщено в Інтернеті на його персональній сторінці.

Минали роки. Вадим постійно перебував у пошуку, відвідуючи майже всі можливі на той час дитячі гуртки та клуби за інтересами, про що й досі з доброю усмішкою згадують його батьки.

Та хоч би як там не було, він ніколи не полишав спорту. Після кількох років активних тренувань з вільної боротьби Вадим займався різними видами бойового мистецтва: ушу, рукопашний бій, карате, дзюдо. Він майже ніколи не програвав, хоча, здавалося б, нічим особливо не вирізнявся під час тренувань. Втім, одна риса таки виокремлювала Вадима з-поміж інших – його завжди цікавила тільки перемога, і він ішов до неї, не шкодуючи сил та часу. Аж раптом на одній з міських олімпіад з дзюдо потрапив до фіналу... і програв. До того ж, програв саме тоді, коли був на сто відсотків упевнений у своїй перемозі (!), адже знав, що суперник слабший за нього.

Ця поразка стала важким випробуванням для Вадима. Йому довелося переглянути своє ставлення до багатьох речей. Він раптом зрозумів: суперник таки виявився більш підготовленим, більш витриманим, більш зібраним... і, можливо, менш самовпевненим. Не відчуваючи у собі сил змиритися з гіркотою поразки, Вадим вирішив піти зі спорту. Його вмовляли залишитися, обіцяли набагато цікавіші змагання обласного та республіканського рівнів, малювали переможне майбутнє у дзюдо – не допомогло. Навіть після того, як були викликані батьки, що підтримали позицію тренерів (останній аргумент), Вадим залишився непохитним.

Але доля дала йому шанс компенсувати цю втрату та реалізувати себе в спорті майже через двадцять років. Щоправда, вже через свого тринадцятирічного сина – також Вадима Хабібулліна. На початку 2007 року хлопця взяли до спортивного клубу з „Карате Кіокушинкай", що працює під егідою „Української федерації Кіокушинкай Карате". Тож побажаємо Вадимові-старшому та Вадимові-молодшому, аби їхні сподівання справдились, щоб син пішов далі від свого батька. Тим більше, що влітку 2007 року Вадим-молодший під наставництвом відомого в світі „Карате Кіокушинкай" тренера Сергія Арнольдовича Березовського взяв участь у змаганнях та отримав перехідний кубок „Карате Кіокушинкай" Святошинського району міста Києва (заохочувальний). Наприкінці жовтня 2007 року Вадим Хабібуллін молодший стає членом Національної федерації Кіокушин карате України та отримує членську картку. А наприкінці грудня 2007 року Вадим молодший отримує сертифікат про успішне оволодіння основними методами та техніками Кіокушин Карате у відповідності із вимогами рівню – 10 Кю (помаранчевий пояс). Сертифікат та помаранчевий пояс Вадим Хабібуллін молодший отримав з рук Анатолія Небесного Українського Бранч Чиф Міжнародної організації Карате Кіокушинкайкан.

Що ж до Вадима-старшого, то на згадку про спортивне життя він отримав не лише почесні грамоти, але й численні травми, з наслідками яких бореться й донині. Саме через них він не зміг реалізувати свою юнацьку мрію – служити, як і батьки, в армії; у військах спеціального призначення – морській піхоті... Крім того, Вадим лише в юнацтві зрозумів, що він ніколи не зможе бути «тілоохоронцем», не зможе охороняти тіла – він вирішив стати правоохоронцем, тобто охороняти права.

Отже, як бачимо, Вадим завжди і в усьому намагався бути найкращим. Тоді, після прикрої спортивної поразки, він прийняв принципове рішення: якщо не можеш бути першим, слід шукати себе в чомусь іншому...

Принципи і переконання

Перші уроки правознавства Вадим отримував від свого класного керівника Юрія Михайловича Булакова, який, до речі, був народним засідателем. „Хабібуллін, ти що, адвокат?" – часто казали вчителі, коли Вадим ставав на захист однокласників, яким, на його думку, вчитель несправедливо робив зауваження або навіть виганяв із класу.

Постійні скарги вчителів, виклик батьків до школи, нарікання вдома... Батькам було несолодко, позаяк з усіх боків лунало: хлопець неслухняний, некерований, постійно робить зауваження вчителям. А весь Вадимів «гріх» полягав у тому, що він захищав себе та своїх однокласників, що, звісно, не всім подобалось.

Він ніколи не вмів миритися з несправедливістю. Змовчати, втягнувши голову в плечі; зробити вигляд, що це його не стосується, – ні, це не про Вадима. Тому батьки довго не могли повірити, що саме їх синові, чи не єдиному з усіх учнів чотирьох класів, запропонували вступити до Всесоюзної ленінської комуністичної спілки молоді (ВЛКСМ). У лютому 1990 року в урочистій обстановці йому вручили комсомольський квиток та значок.

Вадим ніколи не був байдужим до оточуючого світу. Вже з юнацьких років – здавалося, ще на підсвідомому рівні – він тяжів до громадської та політичної діяльності. Згодом в одному з інтерв'ю він зізнався, що мрією та метою всього його життя є велика політика („10 кроків на шляху до успіху" // „Юридична газета", № 1 (61) від 19.01.2006, с. 21).

1990–1996. Бурхлива молодість. Незалежна Україна

Липень 1990 року. Проголошення Декларації про державний суверенітет України. Голодування студентів на площі Жовтневої революції.

1991–1992 роки. Інфляція, дефіцит, порожні полиці крамниць. Безробіття та остаточне зубожіння пострадянського трудового народу. Ці негаразди, викликані розпадом величезної радянської імперії, звісно, не могли не зачепити і родини Хабібулліних. Як і мільйони інших українських сімей вони мали пристосуватись до нових реалій і виживати, не плекаючи надій на сторонню допомогу.

Закінчення школи. Мрії батьків

Родина Вадима ніколи не належала до заможних, однак початок дев'яностих років запам'ятався Хабібулліним як суворе випробування безгрошів'ям. Вадим навіть не зміг сфотографуватися зі своїм випускним класом на останній шкільний альбом, бо за це слід було заплатити... І, звісно ж, юнак не взяв участі у випускному вечорі, бо йому було соромно просити у батьків гроші, яких в родині просто не було. Вадим досі не може забути, як увесь клас, усі його однокласники, дізнавшись, чому Вадима немає на випускному вечорі, відмовилися виїжджати на традиційну зустріч сонця на Московському мосту без свого товариша, і прийшли до нього додому, щоб забрати із собою. Жодних відмовок однокласники чути не хотіли, тож світанок Вадим зустрів у колі друзів та вчителів.

Мама Олена Олександрівна, яка все життя пропрацювала медичною сестрою, дуже хотіла, аби син після закінчення школи вступив до інституту і став лікарем. Протягом 1990–1992 років Вадим шість-сім раз намагався вступити до відповідних освітніх закладів – від медичних училищ № 1 і № 2 до Київського медичного університету. Проте, всі спроби були невдалими, адже ані на підготовчі курси, ані на персональні уроки грошей не було, а освітяни добре розуміли, як слід виживати у нових умовах – заробляючи під час вступних іспитів...

Вадим, щоб не завдавати мамі прикрощів, відносив документи до приймальної комісії, а замість підготовки до вступних іспитів – намагався заробити хоч якісь гроші. Ще під час навчання у випускному класі Вадим почав їздити у туристично-торговельні вояжі до Польщі. Саме там він і займався «підготовкою до іспитів», а по приїзді, звісно, не проходив за конкурсом до чергового училища чи інституту.

Не полишаючи думок про медицину, Вадим влаштувався працювати санітаром у лікарні. Гроші, звісно, платили невеликі, однак це була єдина можливість отримати хоч якусь медичну практику – не хотілося зраджувати мамину мрію... Однак дуже скоро він зрозумів, що шанси юнака зі звичайної радянської родини вступити до омріяного медінституту, маючи певний досвід, проте не маючи грошей і потрібних зв'язків, були мізерними. До того ж, одразу після закінчення школи Вадим одружився. Через два роки, у 1994-му, в нього народився син. Велика відповідальність лягла на плечі молодого чоловіка та батька – потрібно було заробляти на свою родину, а також підтримувати у скрутний час батьків.

Перший підприємницький досвід

Вадим добре пам'ятає свій перший самостійно зароблений долар. Він заробив його у Польщі в серпні 1992 року, підписав і зберігає донині, вже у власному кабінеті – висить на стіні у рамочці під склом. Така собі згадка про початок самостійного життя та здивовані очі батьків, які до цього бачили валюту лише в кінострічках про іноземних шпигунів. Як, зрештою, пам'ятає Вадим і перші зароблені на уроках праці в 1987 році 48 радянських копійок, які також зберігаються й донині.

Перші ази підприємництва Вадим почав опановувати ще у школі, коли займався копіюванням та реалізацією фотокарток відомих на той час публічних людей – зірок естради та кіно, спортсменів тощо.

Наступний, уже серйозніший, етап „підприємницької діяльності" припав на кінець 1989 року, коли Вадим без будь-якої спеціальної апаратури (перший професійний магнітофон він придбає тільки через два-три роки) вирішив заробляти гроші на організації дискотек. Перша з них відбулась у школі № 206, що також на масиві Борщагівка (своя школа навідріз відмовилась надати приміщення під таке «дійство»).

Вадим зібрав друзів та знайомих: в одного був класний магнітофон, у другого – підсилювач, у третього – колонки по 120 Вт, у четвертого – світломузика, п'ятий приніс касети з танцювальною музикою... В команді було близько п'ятнадцяти хлопців віком від 14 до 16 років – саме вони і стали першими бізнес-партнерами Вадима. Квитки продавали по три рублі хлопцям і по два – дівчатам. Того вечора прийшло понад 250 учнів, було зароблено більше 600 рублів. Коли про це дізналися батьки, вони були приголомшені, оскільки мамина щомісячна заробітна плата становила близько 180 рублів, а батькова – 250. Більш як 600 рублів за один вечір – це було щось неймовірне!

Звісно, як і всім бізнесменам-початківцям, Вадимові довелось зіткнутися з рекетирами. Сутичка була досить серйозна, але він її передбачив, був готовий і добре підстрахувався. Незважаючи на ейфорію першої роботи, Вадим та його друзі не забули про організацію охорони як в залі, так і біля каси, тож право на отримання всього прибутку, а не лише його частини, вдалось відстояти. Вадим розрахувався зі своєю командою і отримав перші реальні гроші. Вперше в житті він своїм коштом придбав модний одяг та взуття, а частину грошей вклав у придбання касет з танцювальною музикою, які тоді були дефіцитним товаром, але могли стати у пригоді для розвитку «бізнесу».

Пізніше, коди Вадим остаточно втратив надію на отримання медичної освіти, він вирішив зайнятися підприємництвом більш серйозно (наскільки це взагалі було можливо в той час). Все відбувалось майже так, як у відомій історії про нагромадження початкового капіталу: купив одне брудне яблуко, вимив, продав і купив два яблука, а вимив їх – продав і купив чотири і т.д. Вадим же, як це не дивно, вирішив зайнятися... пошиттям дитячих шкіряних курточок за власними ескізами. Через рекламну газету „А" (автор навмисно не наводить повну назву), яка тільки-но побачила світ, Вадим продав єдину цінну річ, яку мав, – власну модельну шкіряну куртку. На ці гроші він винайняв кравця, придбав шкіру та все необхідне, й виготовив чотири дитячі «шкірянки», які вдало реалізував, а гроші знову вклав у придбання шкіри...

Побачивши, що ідея є цілком життєздатною, Вадим покликав до себе партнера, з яким вояжував до Польщі у 1992–1993 роках. Саме тоді їм стали у пригоді кількасот доларів, зароблених під час цих поїздок: партнери винайняли під офіс кімнату в трикімнатній квартирі, а згодом, „розбагатівши", – однокімнатну квартиру. Невдовзі в них працювали уже десять кравців, а продукція реалізовувалась в магазинах дитячого одягу, зокрема, в київському „Дитячому світі".

Втім, за два-три роки і цей бізнес став неефективним: брак стартового капіталу, кредити під 60-100% річних, постійні „наїзди" рекетирів робили діяльність такого роду і масштабу занадто вразливою та незахищеною. Потрібно було розвиватися, йти уперед.

Гордістю став розроблений ним проект, який отримав назву „Фірма студентів-вантажників". На цю ідею надихнула повсякчасна потреба однокурсників (навчався він у Національному технічному університеті, щоправда, без особливого інтересу) в додатковому заробітку, бо на стипендію прожити було неможливо. Тоді, звісно, ще не існувало пристосованих до потреб бізнесу логістичних центрів, тож попит на послуги сумлінних та непитущих студентів був величезним. Новостворена фірма допомагала в організації виставок різноманітним компаніям – як провідним, так і тим, хто тільки-но завойовував ринок незалежної України. Деяким студентам із „Фірми вантажників" такі компанії згодом запропонували постійну роботу. Дехто із цих колишніх студентів зробив пристойну кар'єру і з вдячністю згадує, які, завдяки своїй заповзятливості, допомагали вижити у студентські роки, що припали на те лихоліття.

Проте згодом партнери усвідомили, що вся дрібна підприємницька діяльність є доречною лише для вчорашніх школярів – для дорослого життя вона не годиться... Бізнесові шляхи Вадима та його однокласника на деякий час розійшлися, хоча вони продовжували товаришувати і будувати спільні плани на майбутнє.

© Вадим Хабібуллін ® KHABIBULLIN.kiev.ua

 
ПОЗОВНА ЗАЯВА про визнання протиправними рішень, дій суб'єкта владних повноважень КДКА Київської області та скасування (визнання) нечинним рішень
Хабибуллин Вадим: Cправдилися самі страшні сценарії «реформування» адвокатури Київської області